Для тих, хто хоче прочитати "Кілера", але ще його не має, повідомляю:
у книгарнях Києва, Львова і Чернівців книжку вже можна купити, у Франику, Тернополі й Вінниці має бути сьогодні-завтра, а ті, поблизу кого немає книгарень, можуть купити книгу через інтернет ось тут:

43.26 грн.

додати до кошика

Ну і як завжди:

о четвертій ранку приходжу до тями

в стриптиз-клубі, переді мною віскі з льодом,

сигарети (я знову курю?) й Аґнєшка.

Дивно, я не пам’ятаю як сюди потрапив

(останні спогади – мексиканський бар, нас шестеро,

співаємо пісню про дуба), але пам’ятаю як її звати.

Ну і як завжди: бавимося розмовою.

Я, наприклад, кажу, що ніколи не ходив у стриптиз-клуби

з дівчиною, мало би бути цікаво. Вона

відповідає: часто до нас так приходять, парами, але

нічого особливого, потім просить прочитати їй якийсь вірш

(звідки вона знає про вірші?), каже, що українська мова

їй подобається.

Я довго міркую  що б такого небанального в неї спитати

і врешті питаю

як це - бути стриптизеркою? Аґнєшка каже,

що всі її про це питають.

Знаєш –

кажу до неї –

мій видавець, коли я вислав до нього рукопис збірки,

відписав: «слухай, там все про жінок і алкоголь, так

і має бути»? Хз, я не знаю як має бути, але так просто є.

Мабуть, я здаюся їй нудним.

Як буде називатися твоя наступна книжка? – питає вона,

і я нарешті відводжу погляд з її грудей.

«Сорок доларів плюс чайові» -

відповідаю.

А якщо б я тебе поцілувала, ти б назвав книжку «Аґнєшка»?

Я прицмокую і

погоджуюся.

Аґнєшці смішно, каже:

всі ви однакові, от ти б назвав книжку «Аґнєшка»,

а мене ж насправді не Аґнєшка звати.

Я жартую, що обкладинкою була б перша сторінка її

паспорта. Жарт виявився не таким вже й смішним –

до того ж п’яний я погано говорю іноземними мовами.

Ну і як завжди: вона розповідає

про Кубу, охоронця, який на роботу приносить суп

в банці, про манікюр, який доводиться робити двічі на тиждень,

про ще щось,

про свій відпочинок у Чехії, про ще щось і

ще щось.

Я киваю головою і розглядаю

її груди.

Вона розповідає про ще щось і ще

щось, словом, як завжди.

Виходжу у холодний весняний ранок:

їздять автобуси, відчиняються магазини, я викидаю пачку

цигарок у смітник, бо знову не курю,

ну і як зажди: я хочу спати, але ще більше хочу їсти,

купую хот-дог на розі, сідаю в таксі,

на радіохвилі –

реклама прального порошку.

Уроки бравого вояка Швейка для українців

Мабуть, найкращою книжкою, найкращим дослідженням життя людини в часи насилля є аж ніяк не «1984» Орвела, а «Пригоди бравого вояка Швейка» авторства нашого сусіда по Центральній Європі чеха Ярослава Гашека.

• Біда одна не ходить
• Маршрутки як храм Божий
• Симулянти на полі

Написаний на початку двадцятих років минулого століття, цей візіонерський текст є не тільки поглядом на феномен Історії через призму простої людини, а й – чого бракує всім іншим його конкурентам – оптимістичним і життєствердним аналізом життя європейця в криваву добу. Можливість подивитися на Україну очима Швейка дає нам шанс не схибити і адекватніше сприймати ірраціональну суть теперішньої української влади.

Швейк – вояк. Але такий вояк, який не знає заради чого він воює й чому, і що вражає найбільше – його це зовсім не цікавить. Інший великий чех – Мілан Кундера – ставить у контексті Швейка влучне запитання: мовляв, у Гомера і Толстого війна мала якийсь великий сенс, була битвою за Гелену чи за Батьківщину, у романі Гашека нічого такого не знайдемо. Чому вчора німці, а сьогодні Росія хоче панувати над усім світом, невже аби здобути щастя, багатство? Ні. У контексті наших часів це питання позбавлене сенсу. Бо сила зла, сила агресії у цьому столітті рухається без мети, без «заради чого», вона просто існує і просто знищує. Вона хоче і прагне тільки себе, вона зацікавлена тільки собою, своєю силою, ірраціональністю, своїм рухом вперед. Гашеків Швейк натомість вчить нас просто не сприймати зло, не входити з ним у жодні відносини, не впускати його у свою реальність, якщо хочете, то навіть не помічати його , але найбільше – сміятися з нього. І таким чином його перемогти, пережити.

Згадати про Швейка і його уроки мене нещодавно змусило загалом досить кумедне висунення громадським рухом «Ми – європейці» кандидатури Петра Порошенка на пост Першого віце-прем’єр-міністра України. Бо не можна сьогодні говорити про авторитарний режим, а завтра вступати з ним у діалог. Не можна сьогодні вважати владу окупантами й писати про це у своїх блогах, а завтра приходити на зустріч Азарова з блогерами й про щось дискутувати. Не можна говорити про тотальну відсталість цієї влади, в той же час публікуючи своє звернення на фейсбук-сторінці прем’єр-міністра. Будь-який подібний крок тільки легітимізує владу злочинців. Так наївний Ющенко колись підписував з цією «політичною силою» Універсал національної єдності, вірячи, що Янукович буде виконувати підписане. Все простіше: Азію європеїзувати неможливо, будь-які спроби здійснити це абсурдні й приречені на провал.

Ось цитата із звернення руху до Азарова: «Розуміючи, як непросто Вам під впливом різних груп з оточення Президента вирішити питання з кандидатурою на цей, без перебільшення, найважливіший для країни напрямок, учасники Руху «Ми – європейці» вирішили надати Вам допомогу. Ми провели на нашій сторінці в Фейсбуці відкрите опитування щодо обрання найкращої кандидатури на цей пост. У результаті цього опитування з великою перевагою перемогу здобув Порошенко Петро Олексійович».

Чи можна якось допомогти Азарову і Януковичу гуманними засобами? Я думаю, пізно; ці люди вже втратили свій шанс обдумати і змінити свою поведінку, вся машина влади давно пішла ва-банк проти нас. Невже хтось вірить, що призначений з громадською допомогою Порошенко зможе щось змінити і в чомусь переконати представників найвищої влади? Хіба можливо, щоб Янукович на наступний день вийшов і сказав: «Вибачте, українці, я помилявся! Одразу ж випускаю Юлю, Юру і всіх невинних! Геть Арбузова і Могильова! Галопом у Європу!». Ні, такого не буде, може трапитися хіба навпаки – що Порошенком керуватимуть такі, як Чечетов чи Іванющенко.

Швейк не пробував ні в чому переконати воюючі сторони. Можливо знав, що шлях до пекла вистелений благими намірами.

тут: http://kontrakty.ua/article/44846

Біда одна не ходить

Сталося. Я й справді не знаю, чому з усіх можливих варіантів завжди стається найгірший, і що ще гірше – найабсурдніший. Після дуже негарної історії з гуртом «Мертвий півень» розпалася ще одна культова музична формація – «Гайдамаки». А польські «Гайдамаки» - це те саме, що й єврейські есесівці.

• Маршрутки як храм Божий
• Симулянти на полі

Насправді не розпалася, бо в українській мові немає такого слова, яке би повністю окреслювало те, що сталося з групою. Найближчі за значенням слова – крадіжка і рейдерство. Коротка історія конфлікту: одного дня музиканти «Гайдамаків» прокидаються і бачать новий сайт групи – аж настільки новий, що поруч з фронтменом на фотографіях знаходяться невідомі широкому загалу люди. Спритний, як на вокаліста, Олександр Ярмола встиг зареєструвати на себе торгову марку «Гайдамаків», юридичні права на гурт та інформаційні канали (сайт, сторінки в соцмережах, розсилку і т.д.). А останній концерт у нормальному складі «Гайдамаки» дали, відкриваючи Національний стадіон у Варшаві всього місяць тому.

Гурт існував понад 15 років. Унікальне звучання, яке й принесло «Гайдамакам» світову славу, було спільним здобутком всіх – і фронтмена Олександра Ярмоли, і музикантів Володимира Шерстюка, Івана Леньо, Олександра Дем’яненка, Сергія Борисенка та Сергія Солов’я. Це разом вони створили те, про що Європа зачаровано казала «козацький рок».

Не знаю, чи будуть зараз музиканти судитися, це вже мене найменше цікавить. Бо і «Мертвий півень», і «Гайдамаки» важили більше, ніж просто музика. В умовах тотального засилля третьосортної попси нашого і московського «шоу-бізу», їхня музика і концерти були (ех, вибачайте за пафос!) одкровенням. Ти приїжджав на фестиваль, над тобою зяяла чорна карпатська ніч, для тебе грав гурт, який не грає на корпоративах, новорічній йолці чи восьмому марта, ти вірив їм і усе щастя Всесвіту тонким пучком світла і звуку било тобі просто в серце. І «Мертвий півень», і «Гайдамаки» були іконами стилю. Я не знаю, чи є в Україні люди, готові воювати за Крим, але я знаю армію, яка за ці гурти й їхні пісні була ладна на все. Здається, я й сам щотижня на стрісі чистив зброю для цього.

Додайте до цього те, чого «Мертвий півень» не мав – світове визнання і комерційний успіх. «Гайдамаки» непогано чухалися по всіх цих Америках, Канадах, Німеччинах, Франціях, Нідерландах і всій іншій Польщі. Усе це Ярмола в жовчному інтерв’ю «Українському тижню» приписує собі. Ось невеличка скромна цитата: «Немає сенсу хизуватися, однак я не лише вокаліст, а й фактично автор усього закордонного успіху «Гайдамак». У всьому світі існує практика, що вокаліст як «обличчя» гурту не забирає собі бренд, а створює власний сольний проект. То й справді – якщо ти такий бомбезний, талановитий і успішний, то йди своєю сольною дорогою, як це зробили Озі Озборн, Пітер Габріел чи наш Святослав Вакарчук. Чи слабо? Невже краще набрати у гурт (sic!) «Гайдамаки» поляків і дискредитувати не тільки себе, а навіть назву?

Я вже не бачу принципової різниці між діями Бойка, Іванющенка, Фірташа, Сім’ї чи Ярмоли, але якщо перші списані одразу як уособлення жахливої української дійсності, то Ярмола мав шанс врятуватися тим, що називається «хороший тон», «гарний жест», «смак». Бо в людини зі смаком на певних поворотах спрацьовує простий інстинкт – вийти із ситуації хай навіть із втратами, але з гідно піднятою головою. Ця можливість зберегти добре ім’я й репутацію, якою Олександр не скористався, дискредитує його найбільше.

Іосіф Бродський у Нобелівській лекції казав, що естетика вище етики. У Олександра Ярмоли був шанс гідно піти, але він ним не скористався, вирішивши натомість продовжити свою кар’єру в зовсім непривабливий спосіб. Навряд чи ця кар’єра буде успішною, бо яку музику може творити людина без елементарного естетичного чуття?!

тут: http://kontrakty.ua/article/44534

Цього року Шевченківський комітет, очевидно, вирішив обійтися без підкилимових «перегонів» і визначив у галузі літератури (на найвищу Національну премію) дійсно кращого. Це поет із Закарпаття Петро Мідянка, який багато років вчителює в селі, служить дияконом у церкві — і створює свої унікальні поетичні світи.

Єдиний автобус із Ужгорода приїжджає в гірське закарпатське село Широкий Луг о восьмій вечора, зупиняється біля старого «Сільмагу»; звідси до будинку поета Петра Мідянки — десять хвилин пішки. Ще недавно на ваше запитання «Де тут живе Мідянка?» у відповідь лунало уточнювання «котрий саме?», бо тих Мідянок у Широкому Лузі — як мідянок у лісі (за однією з версій, Петрове прізвище походить саме від назви змії). Втім, за останні кілька років тутешні селяни вже звикли до постійних розпитувань про відомого односельця і тепер на приїжджих реагують без подиву. Так між гірськими хребтами поволі просочується поетична слава. 

Автобус із Ужгорода до Широкого Лугу їде п’ять-шість годин. Це означає, що музеї, галереї, вишукані кав’ярні, інтелігентські тусівки, та навіть нормальна бібліотека перебувають на чималій відстані від поета. Як і Ужгородський університет, філфак якого закінчив Петро Мідянка. Після закінчення університету Петро не залишився в Ужгороді, не подався до Львова чи Києва — він повернувся в батьківський Широкий Луг, у цей (вибач, Петре!) кінець географії. Інститут літератури, мабуть, колись напише про мотиви такого кроку: любов до рідної землі, карпатський рай, дідова пісня, бабина сукня. Сам Мідянка — як людина абсолютно позбавлена пафосу — скромно зізнається, що «так прийнято», коли наймолодший син залишається жити з батьками. У цьому жесті покори завдовжки як життя — все Петрове єство, весь ортодоксальний традиціоналізм і моральна система координат.

Коли я зеленим першокурсником уперше на запрошення Мідянки приїхав у Широкий Луг, мене вразила невідповідність між картинкою навколо і його вишуканими віршами. Дерев’яна хата на дві кімнати — «як у Шевченка», відсутність водопроводу, піч на дровах, звичні для гір перебої в електропостачанні. На іншому боці — сотні акуратно складених по всіх кутках книжок, часописів, альбомів з репродукціями Модільяні, Рембрандта, Адальберта Ерделі, на стінах — подаровані художниками портрети Мідянки й закарпатські пейзажі, вірші, які він написав у цих стінах:

Що у цім високогірнім Лузі?

По пустарах висохлі паші…

Говлі ловлять гадиків в ярузі

І летять на дальші лопоті.

Давні мадяризми, воля схизми,

Вощані свічки у головах.

І нінгун юдейський, і кафізми

Падають на порох і на прах.

* * *

Петро Мідянка в літературу прийшов пізно, — першу його збірку «Поріг» видано в 1987 році, коли поетові було майже тридцять. Відтоді він написав ще десять поетичних збірок, найгучніші серед яких — «Фараметлики», «Трава Господня», «Дижма», «Ужгородські кав’ярні», «Ярмінок», «Луйтра в небо» (власне, за неї й присуджено Шевченківську премію) та «Вірші з поду». Вірші Мідянки в силу їхньої лексичної закоренілості в місцевий ґрунт перекладено кількома сусідніми мовами, окремими книжками вони вийшли у Словаччині та Чехії. Поета вважають одним із найяскравіших представників покоління «вісімдесятників» і постмодерного дискурсу загалом. Він уже тридцять років працює вчителем української мови й літератури в сільській школі.

Це й усе, що про Мідянку можна сказати точно, решта — версії, теорії та домисли. Мені дуже подобається така історія: Мідянка отримує премію видання «Літакцент», це ж видання готує книжку вибраних віршів лауреата, передмову до якої має написати професор Києво-Могилянки Володимир Панченко. Той читає Петрові вірші протягом кількох місяців і приймає чесне й досить дивне для українського культурного простору рішення — передмови не писати, а натомість узяти в Мідянки інтерв’ю, в якому поет сам розкаже й спробує пояснити свої вірші та погляди на поезію. Цей крок дуже слушний та ілюстративний: творчість Мідянки, користуючись науковим апаратом, описати досить важко, бо все завжди зводиться тільки до очевидного висновку про діалектизми, іншомовні запозичення і добре знання реалій та історії Закарпаття. 

* * *

Поезія Мідянки слабо відома широкому загалу, не є масовою. Найвідоміший, либонь, його вірш — «Сервус, пане Воргол», що його чудово виконав гурт «Плач Єремії». З огляду на таку специфіку, багато дослідників та рецензентів говорять про елітарність та навіть герметичність Петрових віршів: мовляв, мало хто може їх зрозуміти. Це цілковитий абсурд, бо, наприклад, я як корінний закарпатець деяких слів не розумію так само, як полтавчани або — що найпарадоксальніше — навіть односельці Мідянки. Певна річ, Закарпаття, яке з одного боку підпирають гори, а з інших — Угорщина, Румунія, Словаччина і Польща, є своєрідним «котлом», у якому впродовж сотень років змішувалися мови цих народів (додаймо сюди ще німецьку й іврит!), тож і місцевий діалект вийшов барвистим та різношерстим. Користуючись такою багатою мовною базою, Петро Мідянка не оминає нагоди влучно вжити власні назви, топоніми, які вишукує по старих мапах і довідниках. 

Одна з його книжок називалася «Зелений фирес», інша — «Фараметлики», передостання — «Луйтра в небо», але ці назви зовсім не герметичні, хоч і є багатими метафорами. Словничок у кінці кожної з книжок допоможе зрозуміти, що «фирес» — це лісопилка, «фараметлики» — вишиванка, а «луйтра» — драбина. У своєрідній і цікавій мові, частому використанні місцевих топонімів та імен, вишуканій майстерності форми і полягає те, що називаємо «шармом» його віршів: 

Мені б хотілося
в Сибіу й Петрошань,

Бо ж стільки згадано
про ці міста в Ердею!

Інеу іній, запашна герань,

Легкий димок прокурений з бурдею.

Воістину, екзотичний патріарх української поезії! Майстер образу, маніакально уважний до деталей, — інколи здається, що всередині нього живе великий внутрішній фотоапарат, у якому вміщено всі відбитки Центральної Європи. Мідянка пише про якесь місто, яке для читача — «будь-яке місто», а в уяві вперто постає саме картина маленького центральноєвропейського містечка з брукованими вулицями та столітніми традиціями: «Тут все по-давньому. Сотають тихо будні,/Бістро, готелики, старі перукарі./Вузенькі вулиці підметені, нелюдні./Ті ж перехожі; квіти у дворі». Зверніть увагу на «старих перукарів», які дивляться на вас через вітрину своїм втомленим поглядом. Роззирніться довкола у цьому вірші: підметеними вулицями йдуть «ті ж перехожі», ви всіх тут знаєте в обличчя, нічого не змінилося, все по-давньому.

Якби я був художником і малював вірші Петра Мідянки, то картина була б такою: стара золотозуба румунка у строкатій спідниці стоїть на тлі сільської православної (sic! Мідянка ще й дяк у місцевій церкві, звідси у віршах усі ці наспіви, переливання звуків, дзвін, серафими!) церкви, позаду неї видніється швидка холодно-синя річка, громадяться гори, небо високе; на передньому плані — доглянуті кущі квітів, запилена «ауді» на розбитій дорозі, сонце, літо; зовсім перед очима — літає й дзижчить велика чорна муха. А, вибачте, це ж картина — мухи, як і шуму машини чи церковних дзвонів, тут не чути. А у віршах Мідянки все живе, рухається, пахне, звучить, його творчість — якнайкраще підтвердження того, що поезія виникла з давніх ритуальних шаманських замовлянь, із магії впорядкованого ритму і звуку. Не конче розуміти ці замовляння дослівно, досить відчути їхню енергетичну напругу, майже релігійний пієтет до музичності слова. 

Найближчий до Петра Мідянки у поетичному дискурсі український поет — Василь Герасим’юк, виходець з іншого — прикарпатського — схилу Карпат. Проте між двома «сусідами» таки є значна різниця: якщо Василь у своїй творчості зосередився на гуцульському контексті, то Мідянка обрав для себе ареал Карпат загалом, Карпат як світу. Мідянка передусім не закарпатець, а карпатець. Незважаючи (чи, навпаки, — навіть дуже зважаючи!) на те, чи гірські хребти тягнуться Румунією, Україною, Словаччиною, Польщею — чи Угорщиною, якими словами в тутешніх мовах називається «дуб» чи «арніка, що цвіте», наскільки міцний алкоголь тут п’ють, швидкі чи повільні пісні популярніші в цих місцях, як хрестяться люди у цих селах і чи багато червоного перцю тут додають, смажачи м’ясо, — все це, найменші деталі і порослі бур’яном цвинтарі пам’яті, стає поезією. Бо вірші Петра Мідянки — саме про цей геніальний простір Карпат, які стали для поета власною Йокнапатофою. 

"В цій програмі Нова Літера – вірші Андрія Любки і його думка про римоване кохання; спроба розібратися в тому, що таке відео поезія; і блискуча книжкова новинка італійського автора", якшошо то з 9хв :))

Найзавидніших женихом Закарпаття став поет Андрій Любка (ФОТО)

До Дня усіх закоханих ми склали рейтинг головних женихів Закарпаття. Вийшов список з 7 кандидатів.

Тоді ми запропонували нашим читачам обрати з них найзавиднішого.

Голосування тривало майже чотири дні, і ось його результати.

Симулянти на полі

Україна після Євро-2012 не зміниться, бо все робиться тільки про чуже око.

Тільки лінивий ще не висловив свою думку про прекрасні перспективи проведення футбольного чемпіонату в Україні. Люди, більш тверезо мислячі, не стомлювалися підраховувати видатки і порівнювати їх із прогнозованими прибутками. Влада теперішня, як і попередня, гордо взяла Євро-2012 на прапор успіху і «покращення», покладаючи на турнір чи не останні надії побачити в Україні впливових західних політиків чи бізнесменів (бо, крім футболу, звісно, їх в напівтоталітарній державі вже нічого не цікавить). Опозиція так і не змогла чітко висловити свою думку з приводу потрібності проведення чемпіонату в Україні. Зрештою, як і з усіх інших концептуально важливих питань.

Здається, мав би пролунати голос морального авторитета, «совісті нації», який би сказав, що ми чесно маємо відмовитися від права приймати Євро. Або такого голосу в країні нема, або нація в своїй апатії досягла тієї критичної межі, коли чує «авторитетів», тільки зовсім не моральних, - тих, які говорять усім зрозумілою «фенею».

Кілька років тому, коли ми виграли право проводити футбольний чемпіонат, доля дала Україні ще один шанс (як тільки вона не втомлюється вчергове й вчергове кидати нам рятівні кола – то крахом імперії, то революцією, а то й можливістю прийняти європейський турнір!). Добрий і вірний, але вже добряче втомлений янгол-охоронець України ще раз казав: «Вам туди, дорогі мої, вам туди», показуючи в сторону Заходу.

У чому ж суть Євро-2012, яку багато хто розуміє тільки як телевізійну картинку протягом одного літнього місяця? Чому саме Польща і Україна виграла право проводити чемпіонат? Відповідь проста: бо футбол – не тільки бізнес, а – найголовніше – вид спорту, яким захоплюються мільйони.

Готуючись до турніру, ми могли побудувати сучасну спортивну інфраструктуру, нові дороги, відремонтувати музеї, за кілька років підготовки навчити хоча б мільйон українців англійської мови. Усім цим (на піку зацікавлення спортом і футболом зокрема) потім могли б користуватися діти, тобто чемпіонат – потужна реклама здорового способу життя, що для вимираючої країни вкрай важливо. Більше того, ми могли презентувати себе й свою культуру як гостинну, відкриту, цікаву й сучасну спільноту. Не кажу вже про те, що мільйони наших співвітчизників могли на власні очі побачити й познайомитися з голландцями, італійцями, словенцями, шведами, британцями, швейцарцями, переконатися, що всі вони переважно люди хороші й виховані, і подорожують без зловісних танків НАТО.

Усі ці можливості втрачено. Наша міліція не говорить англійською й укотре чекає на можливість злісного знущання й здирництва. Якщо навіть ти живеш біля Олімпійського стадіону в Києві, то не матимеш можливості сплатити абонемент і зранку там бігати. Для наших спортсменів не побудовано якісних тренувальних баз, на яких вони ще десять років зможуть тренуватися. Термінали летовищ будують без рукавів для літаків, а дороги зможуть прослужити рівно два місяці. На митниці й прикордонній службі не проведено грандіозної чистки кадрів, тому на кордоні іноземцям ніхто не усміхатиметься і не допомагатиме. В українських футбольних клубах не стало грати більше українців, не створено нових юнацьких спортивних шкіл для виявлення й розвитку молодих талантів. Матчі української збірної закінчуватимуться так само – гіркою від поразки пиятикою.

Причина цьому одна – відсутність розуміння у влади засадничого принципу її існування: держава існує для людей, для охорони й забезпечення їх інтересів, а не навпаки. Хочеш мати розвинену країну – інвестуй насамперед у своїх громадян, а не в нові станції метро. Зміни потрібно починати з голови, а не з вертолітних майданчиків.

Наш шанс на зміни знову перетворено на фарс і показуху, на симуляцію небаченого досі масштабу. Так сім’я, де чоловік б’є дружину й знущається над дітьми, в неділю запрошує гостей й імітує про чуже око сімейне щастя, злагоду і затишок. Мовляв, гляньте, який дорогий у нас стадіон! Дивіться, ми не шкодуємо сто тисяч доларів з бюджету, аби про нас у позитивному ключі написало впливове американське видання! І начхати, що це ж видання двічі на тиждень безкоштовно друкує головні новини України, які продукуються переважно у тюремних камерах.

Усе це схоже мені на ситуацію, коли підліток бере машину в батька, аби похизуватися перед дискотекою, а дівчина з гуртожитку зичить намисто подруги, аби виглядати гарніше. Але після грандіозної забави опівночі прозвучить дзвін – і всі знову стануть такими, якими вони є насправді: нещасними, закомплексованими, злими, на межі виживання.

тут:http://kontrakty.ua/article/43894